Сімнадцятий випуск «Етномузики» присвячено 150-річчю з дня народження Лесі Українки. У квітні 2021 року на честь цієї визначної дати було проведено ХІІ Конференцію дослідників народної музики червоноруських (галицько-володимирських) та суміжних земель; частину досліджень, виголошених на конференції, опубліковано на сторінках цього випуску.

Леся Українка відома не тільки як талановита письменниця, перекладачка, культурна діячка, але і як залюблена в народну пісню фольклористка. Вона впродовж усього життя записувала народні пісні; засвоївши чималий репертуар, письменниця ще й талановито вміла їх виконувати. Так само славною є організаційна та меценатська діяльність Лесі, спрямована на збереження творчості кобзарів, принагідно вона й особисто фіксувала кобзарський спів на фонограф. Серед воскових валиків із творчістю кобзаря Гната Гончаренка, знайшовся один із пробним записом жіночого голосу, який, найімовірніше, належить самій Лесі. Ця захоплива історія стала ґрунтом для написання титульної публікації цьогорічної «Етномузики», у якій авторка Ліна Добрянська на основі вагомих фактів та скрупульозного аналізу доводить правомірність гіпотези про те, що це справді голос Лесі.

Порівняльне діахронічне дослідження великого зводу термінології, яку щодо особ­ливого жанру народновокальної традиції – українських церковних колядок, належить перу київських дослідниць Ганни Коропніченко та Олени Шевчук. Унаслідок детального аналітично пошуку в підсумку роботи для означення цього жанру авторки запропонували термін «різдвяний кант».

Широкий історичний контекст розгортається в дослідженні, яке захоплює своїми сміливими гіпотезами, неординарними припущеннями та відкриттями, – ідеться про студію Богдана Луканюка, присвячену музичній історії визвольних пісень. У цьому числі «Етномузики» опубліковано вступну розвідку та два перших нариси, ще три інших з'являться в наступному числі щорічника.

Предметом вивчення польської дослідниці Беати Максим'юк-Пацек є весільний ритуал південного Підляшшя. Джерелами роботи слугували маловідомі праці місцевих краєзнавців. Відтак авторка, ідучи за цими документалістами, різносторонньо описує місцеве весілля і пропонує вичерпний опис південнопідляського весільного ритуалу.
Ще дві публікації формують етноінструментознавчий блок. У першій Ярема Павлів простежує еволюційні процеси в трактуванні коломийкового тематизму танцю «гуцулка», яке пропонують скрипалі космацько-брустурської традиції у Карпатах. Дослідник проводить багатогранний аналіз коломийкових тем «до танцю», зафіксованих у різні роки від традиційних скрипалів галицької Гуцульщини, а відтак виокремлює суттєві виконавські та стильові ознаки процесу еволюції музичної мови.

У наступній статті Віктора Левицького натомість розглянуто еволюцію інструментального супроводу обрядового танцю "сербен" у селі Чортівці на придністровському Покутті. Автор аналізує інструментарій та його зміни, фокусуючи увагу на відкритих флейтових аерофонах, а як висновок піддає сумніву відоме твердження про те, що інструменти такого типу побутують лише на Гуцульщині.

У розділі «Педагогіка» цьогоріч уміщено програму «Музичний фольклор» для виконавських відділів музичних фахових коледжів викладачки-методистки з Ужгорода Віри Мадяр Новак. Програма є першою опублікованою в «Етномузиці» методичною розробкою, спрямованою на середню ланку музичної освіти. Сподіваємось у подальших випусках продовжити це починання та забезпечити якісними методичними матеріалами з вивчення фольклору не тільки вищий, а й середній та початковий рівні музичної освіти.
Розділ «Рецензії, огляди, повідомлення» розпочинає ґрунтовний відгук Ірини Довгалюк на пісенну антологію Софії Грици "Необрядовий фольклор західних регіонів України". Рецензія Олександра Терещенка на колективну збірку ПНДЛМЕ «Народні співи Кирилівки та Моринців» вирізняється винятковою скрупульозністю та детальним аналітичним розглядом змісту книги. Відгук Лариси Лукашенко на монографію Ірини Клименко «Обрядові мелодії українців у контексті слов'яно-балтського ранньотрадиційного меломасиву: типологія і географія» завершує низку пропонованих у випуску рецензій.
Минулий 2021 рік також був знаменний великою кількістю ювілеїв, що почасти стали мотивацією для організації і проведення присвятних конференцій та інших урочистостей. Безумовно, відгуки на більшість із них опубліковано на сторінках нашої «Етномузики». Окрім згаданої вище конференції ПНДЛМЕ до ювілею Лесі Українки (автор відгуку – Юрій Рибак), у вересні відбулася Наукова конференція з нагоди ювілею професорки, докторки мистецтвознавства Надії Супрун-Яремко (Ірина Федун); у жовтні в Ірпені було проведено І Міжнародний з'їзд кобзарознавців та етноорганологів імені Миколи Будника, присвячений 75-річчю професора Михайла Хая (Ярема Павлів); Восьмі Колессівські читання було приурочено 150-річчю з дня народження Філярета Колесси (Лариса Лукашенко). На додаток, у розділі «Рецензії, огляди, повідомлення» вміщено ґрунтовний огляд Андрія Вовчака на тему проблем документування фольклору та повідомлення Євгенії Кромпотич про Третю конференцію молодих дослідників народної музики.

На завершення, як зазвичай, пропонуємо хроніку етномузикознавчих подій 2021 року. У додатках уміщено рукопис з архіву Юрія Сливинського, який слугує фактографічним доповненням до першої студії цієї «Етномузики».

Зауваження й пропозиції просимо надсилати на пошту Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка (вул. О. Нижанківського, 5, 79005, м. Львів‒5) або на електронні адреси членів редколегії.

Студія присвячена фонозапису балади «Ой заїхав козак та з Україноньки», яку, найімовірніше, наспівала на фонограф 1908 року Леся Українка. Запис розглянуто в широкому історичному контексті, що охоплює три часові періоди: початок століття, коли твір було рекордовано на валик, початок 1970-х років – час «віднайдення» пісні на валику, першої реставрації та оприлюднення результату, і новітній, із повторною реставрацією та розміщенням відновленого аудіофайлу в інтернеті. Окрема увага присвячена ролі в цій історії львівського етномузиколога Юрія Сливинського, який віднайшов запис, запропонував гіпотезу про голос поетеси та підкріпив своє припущення вагомою доказовою базою. У цій розвідці, підготовленій на основі друкованих та архівних матеріалів (зокрема і з особистого архіву Ю. Сливинського), а також аналізу всіх наявних на сьогоднішній день аудіоверсій запису, розглянуто аргументи дослідника й запропоновано деякі нові зауваги на підтвердження його гіпотези.

Ключові слова: Леся Українка, Климент Квітка, Філарет Колесса, Юрій Сливинський, проєкт фонографування українських дум, реставрація фонографічних валиків.

Розглянуто термінологію, усталену стосовно особливого жанру народновокальної традиції – українських церковних колядок книжного походження, які мають в основі віршові тексти барокової доби. Це частина тогочасної професійної духовнопісенної поезії, яку творили освічені церковні діячі, літератори, викладачі. Завдяки згромадженню даних із джерел (деякі співаники, експедиційні матеріали) і наукових праць літературознавців, музикознавців та етномузикологів віднайдено більше ніж три десятки близьких за змістом позначень духовних пісень (різних жанрів), згрупованих навколо ключових термінів: «пісня», «псальма», «вірш», «кант»; щодо різдвяних пісень усного передання – «церковна», «церковна колядка», «(церковна) коляда». З огляду на двоетапність історичного розвитку жанру (писемну та усну традиції), усі назви розділено на дві групи за їх призначенням для давніших книжних творів чи новочасних творів усного передання. Проаналізовано зміст суголосних характеристик (пісня «церковна» – «паралітургічна» та ін.), простежено певну змінність значень історичних термінів у часі («кант») і просторі («псальма»). Розглядається музична термінологія поеми «Еυχαριστηριον альбо вдячность…» початку 1630-х років Софронія Почаського та його учнів. Для означення книжних церковних колядок і виокремлення їх з-поміж інших жанрів народного репертуару запропоновано застосовувати термін «різдвяний кант».

Ключові слова: поезія бароко, духовна пісня, псальма, церковна колядка, різдвяний кант, триголоса фактура, поліонімія.

У пропонованих проблемних нарисах розглядаються долі п'ятьох популярних українських (або тісно пов'язаних з Україною) визвольних пісень – старіших і новіших як за часом постання протягом останнього трьохсотліття (1654–1921), так і за музично-поетичним стилем, стверджується їхня інтернаціональна значимість, виявляються їхні першоджерела та самобутні шляхи наступної еволюції, здебільшого досі маловідомі або цілковито незнані. Ці переважно дискусійні спроби розв'язання порушених питань вимагають подальших студій, які неодмінно відкриють ще не одну захоплюючу сторінку вітчизняної минувшини.
У цьому числі «Етномузики» публікуються вступна розвідка та два перші нариси, ще три наступні появляться в черговому числі щорічника.

Ключові слова: визвольна пісня, Україна, першоджерела, музична історія, шляхи еволюції.

Autorka w tekście przedstawia obrzęd weselny z południowego Podlasia, obszaru stanowiącego swoistą mozaikę narodowościową, religijną, językową i kulturową ze względu na swe przygraniczne położenie. Skupia się na mniej znanych pracach opisujących wesele z południowego Podlasia, które nigdy nie były w całości ogłoszone drukiem. Są to opisy obrzędu weselnego wyznawców katolicyzmu i prawosławia. Ich autorami są podlascy folkloryści: Aleksander Oleszczuk (Podlaski obrzęd weselny w opracowaniu scenicznym), Jan Ignaciuk (Wesele podlaskie – opracowanie sceniczne obrzędu weselnego ludności pochodzenia ukraińskiego w województwie Biała Podl.) i Wacław Tuwalski (Wesele w Woli Ossowińskiej sprzed 100 lat). Autorka przytacza za dokumentalistami opisy etapów wesela, postaci i rekwizytów weselnych (posługując się przy tym regionalną terminologią). Zauważa, że omawiane prace niewątpliwie uzupełniają stan badań nad obrzędowością weselną z południowego Podlasia. Są unikalnym materiałem dokumentacyjnym, właściwie jednym z nielicznych, opisujących całościowo obrzęd weselny zapisany od autentycznych wykonawców. Stwierdza też, że przytoczone opisy prezentują różnorodność etniczną omawianego terenu i jego bogate tradycje.

Słowa kluczowe: obrzęd weselny, południowe Podlasie, pogranicze kulturowe, Aleksander Oleszczuk, Jan Ignaciuk, Wacław Tuwalski, mała ojczyzna, tradycja

Статтю присвячено дослідженню еволюційних процесів у трактуванні коломийкового тематизму танцю «Гуцулка» скрипалями трьох генерацій космацько-брустурської традиції. Спираючись на транскрипціїї О. Кольберґа, Ф. Колесси, С. Мерчинського, І. Мацієвського, а також автора статті було здійснено етномузикознавчий, музичнотекстологічний, виконавський та порівняльний ана­лізи коломийкових тем «до танцю», зафіксованих у різні роки від традиційних скрипалів Галицької Гуцульщини. Встановлено спільну основу давніх канонічних зразків коломийкових мелодій «до співу» і «до танцю» на рівні структурованості їх мелодичного каркаса (1); визначено пласт новіших канонічних коломийкових тем «до танцю» з козачковоподібною ритмоформульною організацією монодичної фактури (2); проаналізовано пласт канонічних коломийкових тем «Гуцулки» найвищої віртуозної складності, які походять від давніх тем і відображають специфічну інтерпретаторську стилістику музикантів як представників певних локальних традицій (3). Охарактеризовано виконавські та стильові ознаки процесу еволюції музичної мови в інтерпретуванні «Гуцулки» скрипалями космацько-брустурської традиції ХХ ст., в основі якого активна творча й етнопедагогічна діяльність корифея космацького скрипкового виконавства, капельмейстера Василя Вардзарука «Якобишина» (1858–1941).

Ключові слова: гуцульська традиційна музика, народні скрипалі, Космач, Брустури, танець «Гуцулка», коломийкові мелодії, інтерпретаторська стилістика.

У статті розглянуто еволюцію обрядового танцю «сербен» у селі Чортівці на придністровському Покутті від XIX cт. до наших днів із фокусуванням уваги насамперед на традиції його музичного інструментального супроводу. На основі літературних джерел, архівних записів та власних польових досліджень автор вивчає, які музичні інструменти використовували в обряді впродовж зазначеного вище часу. Детально досліджено побутування відкритих флейтових аерофонів, їх значення та місце в локальній традиції. Дискутується твердження про те, що інструменти такого типу побутують лише на Гуцульщині.

Ключові слова: Чортовець, придністровське Покуття, обрядовий танець «сербен», інструментальний супровід, відкриті флейтові аерофони.

«Музичний фольклор» – одна з основних дисциплін підготовки студентів/студенток усіх спеціалізацій музичних фахових коледжів, що покликана формувати повагу до національних надбань культури усної традиції, закласти базові теоретичні знання та багаж співу українських народних пісень.
Пропонована програма розроблена з метою оновлення наявної типової програми 2011 року. Основу курсу становить вивчення народномузичних жанрів та почасти основ збирацької роботи й історіографії. У Тематичному плані виділено чотири розділи: 1) фольклор і фольклористика (базові поняття, класифікації, методика та історія збирання; теми розподілено на три блоки); 2) музика календарно-обрядового фольклору; 3) музика родинно-обрядового фольклору; 4) музика необрядового фольклору.
Авторка у вивченні народної музики пропонує використовувати зразки регіонального фольклору, зосереджуючи увагу на їх локально-стильових музичних особливостях.

Ключові слова: автентичний музичний фольклор, народномузичні жанри, народні пісні, народні інструменти, музична фольклористика, музично-фольк­лористичні експедиції.